Гибле місто

   Про рідне місто, та й взагалі, про щось близьке і рідне, писати категорично важко. Та й я, якось, з тієї породи «писарів», що, з великими труднощами, вміють вичавлювати з себе дифірамби. Тим більше, писано-переписано: «Запоріжжя - місто козацької слави!», «Промисловий гігант соціалістичного будівництва!», «ДніпроГЕС - наша гордість!», «Місто - сталевар!». І все про те ж ...
   Я про це писати не збираюся, та й не вийде, не з того гусака в мене перо. Тим більше, що історія, вона тому і історія, що в її абетці, не тільки яскраві сторінки. Отже, Вашій увазі, три, майже невигадані історії, з зовсім нещасливим фіналом. Це не спроба очорнити рідне місто, але, як то кажуть, один раз - випадковість, два рази - збіг, три - закономірність ...

   Непруха Батька Аспаруха ...

   В середині першого тисячоліття, ні про яке Запоріжжя, ще звичайно ніхто не знав, але степова земля, по обох берегах Дніпра нижче порогів, вже тоді, рясно поливалась людською кров'ю. І в цих місцях знайшов свій спокій, засновник першої Болгарської держави - хан Аспарух, «за паспортом» Аспарух Кубратовіч Дуло. Неймовірної крутості був мужик. Є таке поняття - засновник нації. Серед них, що ні ім'я, то епоха, жах і шана в одночасно . Чингісхан, Атілла Гун, Рагнар Лодброк ... Так ось, в цій компанії, Аспарух зовсім би не загубився. Недарма болгари вважають його своїм першим, якщо не головним, національним героєм.
   Під його орудою, болгарські орди, контролювали територію від Дону, до Візантії. Потоптали все Причорномор'я, явно не з метою туризму, (про подорожі з метою туризму можна ознайомитися тут). І величну Священну Римську Імперію, зухвалий батько болгарів, ні краплі не боявся. Мало того, в 689-му році, завдав візантійському імператорові Юстиніану II, в горах Фракії, нищівної поразки. Діставалося не тільки всяким «юстиніанам», всі хто попадався під руку могутньому ханові, отримували на горіхи. Я не болгарин, щоб ретельно пам'ятати все походи і перемоги, але, повірте, було, їх чимало. І земний шлях, великий воїн, закінчив, як і личить солдатові, в бою. Довгий час вважалося, що Аспарух загинув, потрапивши в засідку до хазарів, десь біля берегів Дунаю, але місце його поховання, залишалося невідомим.

   Поки, на початку 30-х років минулого століття, під час будівництва «промислового гіганта", не була виявлена «могила невідомого солдата», причому, явно дуже знатного походження. А в могилі, ні багато, ні мало, особисті речі хана. Серед них, срібний орел, іменний герб роду Дуло, ще й з написом давньоболгарськими рунами, імені Аспаруха. Всі артефакти датуються сьомим століттям від Різдва Христова, часом, коли і жив великий болгарин. Так що, всі доказів, що називається, вистачає.
   Але справа то, відбувалася в самий розпал будівництва соціалізму, тому знаходження на території СРСР могили засновника чужої, в той час буржуазної держави, ніяк не вписувалося в ідеологічну канву. За домінуючим поняттям, ці території, в ті давні століття, повинні були контролювати, виключно київські князі, від яких і почали свою «історію», всі народи СРСР. Тому «радянські вчені», ліпили «горбатого до стінки», і дійшли до того, що могила належить князю Святославу, мова про якого піде в другій частині, даного твору. Мені, наприклад, смішно. Мені якось важко уявити, навіщо Святославу потрібно було тягати з собою трьохсотлітні шмотки з чужого плеча. Вінтаж і антикваріат, в ті часи, були не особливо в ціні.
   Тому, років п'ятдесят, з часу розкопок, думка про те, що могила належить ханові Аспарух, вголос не висловлювалася. Але насправді, це єдина правдоподібна гіпотеза, і дотримуються її, в більшості своїй, болгари. А спростовують, спадкоємці «радянських вчених», даром проїдають свій хліб, захищаючи «навколонаукову нісенітницю».

   Останній нехрещений командир ...

   Святослав Ігорович Рюрик, на відміну, від того ж Аспаруха, особистість досить оспівана «радянськими вченими». Яскравий приклад військової доблесті наших предків. Правда, хоч він і Святослав, але слов'янином, особливо не був. Батько його, з роду варягів-іммігрантів (кому іммігрувати, проходимо сюди), а мати, теж не місцева, з пскопських, а там корінні аборигени, чудь та чухонь. З давньокиївських князів, Святослав точно, самий відчайдушний рубака, який все своє коротке життя, провів в походах і битвах. Бив він і Аспарухових кривдників, хазар, і рідних Аспарухові, болгар, і битих Аспарухом, візантійців. Залишивши свій кривавий слід в літописах і билинах, Святослав назавжди залишився останнім язичником, який стояв біля керма київської дружини.
   Але ріднить його з Аспарухом, не тільки спільність ворогів, але і місце загибелі. Навесні 972-го року повертаючись з візантійського походу, він так само, як і Аспарух, потрапив в засідку, тільки не до хазарів, а до печенігів. Хрін, редьки не солодший. Сталося це біля переправи через Дніпро нижче порогів, і подія це було яскраво описано літописцями. Так що місце загибелі князя Святослава відомо давно.
   До речі, згідно з новим віянням, роком заснування Запоріжжя, є 952-й рік, перша літописна згадка вищезгаданої переправи в літературних джерелах (трактат «Про управління імперією» Костянтина VII Багрянородного). І якщо притягнути ноги за вуха, то можна сказати, що Святослава Ігоровича Рюрика вбили вихідці з Середньої Азії, прямо посеред міста.

   Ще комічніше виглядає пам'ятник, встановлений владою міста на місці передбачуваної загибелі. Справа в тому, що язичник Святослав стоїть з мечем і тримає його, як хрест. Прямо Ричард Левове Серце в хрестовому поході. За рогом, в краєзнавчому музеї, кожен більш-менш обізнаний екскурсовод, Вам розповість, що язичницькі мечі часів Святослава Ігоровича, не мали гарди, що робить їх схожими на хрест. Такі мечі, до сих пір, періодично знаходять в наших краях і «ліпцям» того пам'ятника було б, хоч трохи цим поцікавитися.

   Футбол народився в Англії, а помер в Запоріжжі ...

   З кінця першого тисячоліття перенесемося відразу в самий початок третього. В епоху інтернету і онлайн-сервісів (замовити що-небудь онлайн, можна на цьому сайті). Ви запитаєте, які видатні полководці могли опинитися в Запоріжжі в наш час, а тим більше, тут закінчити свій життєвий шлях? Зараз розкажу.

   Валерій Васильович Лобановський - «Iron colonel», «залізний полковник». Його ім'я, в кінці двадцятого століття, наводило жах на все футбольні армії світу. Футбол Лобановського вивчали, переймали і розвивали. Їм захоплювалися, його боялися. Філософія його футболу, це філософія війни, хоча його команди, ніколи не грали в «брудний» і «жорстокий» футбол. Під його орудою, футбол, з гри, як забава, перетворився, в гру, як бій.

   Не можна сказати, що команди Лобановського, домоглися безлічі перемог. Але, ті перемоги, що були, були яскравими, вражаючими. Це були перемоги ідей над грошима, дисципліни над майстерністю, швидкості над віртуозністю. Розроблена і впроваджена їм модель гри, так і називається досі - футбол Лобановського. Як Аспарух в компанії Чингісхана і Атілли Гуна, так і Лобановський, ніколи не загубиться в перших рядах найвидатніших тренерів, усіх часів і народів.

   І, як і годиться великому полководцеві, Валерій Васильович Лобановський, закінчив свій життєвий шлях на полі бою. Цим останнім полем, став стадіон «Торпедо» в Запоріжжі. Після гри із запорізьким Металургом, яку його Динамо виграло з рахунком 3: 1 (був я на тому матчі), Васильовичу стало зле. Швидка допомога, діагностований інсульт, реанімація п'ятої міської лікарні, ...

   Разом з Метром, практично пішов у небуття, і його Футбол. Нині в нагоді, зовсім інші тактичні розробки. Хоча футбол Лобановського, і зараз, не виглядає наївним, на відміну від того, який був до нього. Та й ставка всіх команд, в першу чергу, на фізичну готовність - дітище Лобановського. І якими б «чарівниками м'яча» не були Кріштіану Роналду, Еден Азар, Неймар і Едісон Кавані, тести Купера, вони здають, на рівні, який би, однозначно оцінив Лобановський.

   Ось такі ось, три історії. Що ще можна сказати про моє місто? З інших видатних особистостей, яких пам'ятає і напевно, буде пам'ятати історія, Запоріжжя, вдостоювали своїм відвідуванням Адольф Гітлер і Володимир Путін. Де б вони ще зустрілися? Але обидва, забрали звідси ноги живими. Правда у Володимира Володимировича, ще є шанс закінчити свої дні в Запоріжжі, але, як у мене на Марсі, чисто теоретичний. До того ж, мені важко віднести нинішнього «кремлівського ватажка» до великих полководців, тай й хазари з печенігами, давно осіли в Москві. Так що, якщо у цій історії і буде продовження, то писати його випаде, швидше за все, не мені.

   А якщо Ви думаєте, що я якось викривлено ставлюся до свого міста, то я так, зовсім не вважаю. Я люблю його, і свою любов можу висловити, наприклад, так. І не думайте, що Запоріжжя, саме «гибле місто», де я коли-небудь жив. Є ще Пітер. А там земля вдобрена смертю, явно через міру. Але, про це, як-небудь наступного разу ...